Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/98

Навіть гнів твій, дівчино-зірничко
Не лякає мене ні крихітки;
Я люблю те румянеє личко
І розіскрені очи красітки.

Лиш коли на те личко чудове
Ляже хмарою жа́лісна туга,
І болюще дрожанє нервове
Ті усточка сціпить як шаруга,

І докір десь у горлі пропаде,
У знесилі опустять ся руки,
І благає підмоги, поради
Прошибаючий погляд розпуки, —

Оттоді моє серце стискає
Мов кліщами холодна трівога.
Біль німий мене більше лякає,
Ніж всі громи й злих сил перемога.

 

---

IV.

 

За що́, красавице, я так тебе люблю,
Що серце тріпаєсь в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що я тужу так і мучусь і терплю?

Чи за той хід горди́й, за ту красу твою,
За те таємне щось, що тліє полускрито
В очах твоіх, і шепче: Ту сповито
Живую душу в пелену́ тісну?

Часом здаєсь міні, що та душа живая
Квилить і тріпаєсь — тоді глибокий сум
Без твого відома лице твоє вкриває.

Тоді-б я душу дав за тебе. Та в ту ж мить
З очей твоіх мигне́ злий насміх, гордість, глум —
І відвертаюсь я, й душа моя болить.

 

---