Цю сторінку схвалено
Ви в шинок з висот небесних
Затягли пісень богиню!“
Так гнівним говорять словом
Ситі судді естетичні
І ридають, що засохли
Давні хвилі поетичні.
„Висхли хвилі, заніміло
Чистеє вітхне́ня слово;
Як не ми єго відно́вим,
То не віджиє на ново“.
Хухають вони і шепчуть
Естетичніі форму́ли,
Крають, латають і ліплять
Світ будущий із бібули.
А житє йде своім ходом.
Хвиля мисли, хвиля духа
Розливаєсь, йіх риданя
Ані формул йіх не слуха.
1881.
XI. Тетяна Ребенщукова.[1]
Ста́рці і книжники грізно накинулись
Каменувати тебе:
Всіх йіх некритая, непідсолоджена
Правда по серці скребе.
Горе сердечнеє, людське, великеє
Серць йіх не ткнуло брудних;
Те лиш йіх гніває, чом так без стра́ху ти,
Прямо стаєш перед них?
- ↑ Героіна звісного оповіданя М. Павлика.
