Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/73

Цю сторінку схвалено


Не тямив я, що діялось зо мною,
Лишь весь тремтів, палав, немов у грани,
Не бачучи, куди біжу, де стою.

Лиш тямлю, що в крови́ бродив ногами,
Що по мерцях топтав ще незастилих,
Топтав нескріплі ще, глибокі рани.

Що дикі крики в слух міні ломились,
Що дим гриз очи, що свистали кулі,
І купи йшли, ревли, кляли, молились.

Та очи, вуха, ноги мов нечулі
На весь той безмір людськоі роспуки
Летіли, мов бжола в кишачий вулій.

К стрільбі моі немов прилипли руки,
І блискало раз в раз кроваво з неі
І вилітали огняні гадюки.

„Смерть бунтарям!“ — із груди враз моєі
Крик вирвавсь, і зелізо мов острене
Прошиб мене безмірною брехнею.

А в тім з пожару вийшов против мене
Бунтар з такоюж як і я стрільбою,
Одягнений у шматє все черлене.

Та що се? В кождій черточці зо мною
Однакий вид, і ніс і очи й губи,
Немов я сам перед собою стою!

Я остовпів. Хоч гучно грають труби,
Я з него вже звести не можу ока,
Від него мов жду ласки аби згуби.

Якась безмірна, темна і глибока
Трівога ледом обдала все тіло.
Мов пташці, що загляне в очи смока.

А він глядів на мене ясно, сміло,
Глядів з докором на ту кров горячу,
Що тут лилась, мов се — моє все діло.