І думкою гонив єі тихенькі хвилі
По за закрутину далеку і стрімку.
І дуба велитня в сусідському садку
Нераз розпитував, на чийій він могилі
Щасливій виріс так високий і розлогий?
І люде всі були міні так близькі, милі,
І знав я всі стежки довкола; всі дороги,
І зрідка лиш моя душа за обруб твій
Летіла в ширший світ.
Та чи дитям у тобі
Я був щасливий? Дух дитячий мій
Чиж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?
Чиж перші золоті надіі
Не розвівались тут, мов квіти весняніі
Морозом збитіі? Чи пориви горячі
Мяхкоі ще душі сміхом тут не топтались,
Докором не дусились? Чиж не ллялись
Найперші сльози тут, найщиршіі, дитячі,
Під тиском вчасних ще і не дитячих мук?
Хібаж душа моя ще чиста, ніжна, біла,
Тут в рідному селі у-перве не щеміла
Під дотиком твердих, брудних і грубих рук?
Хібаж не почала ще тут всисатись в груди
Та трута лютая, що й доси духа тлить?
Хібаж не в тобі я пізнав сирітство, труди,
І боротьбу з житєм?
Чогож тепер болить
Душа моя, коли по довгому часі
Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі
Злим вихром загнаний? Стоіш ти як стояло,
Самотне і дрібне, дитя мов, що сховало
В зелені буряни головку кучеряву.
Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,
Що ще круг мо́єі колиски гомонів,
Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.
І річка та сама хлюпоче ся, трівожно
Повзе поміж високих берегів,
І верби ті самі і дуб той, що шумів
Понад дитиною…
Чогож так судорожно
Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє
Село? Чи жаль міні за тим тісним спокоєм,
