„Господи, я грішний, клятий,
Та оті святці, що тут
Приходили геть мя гнати,
Ще грішнійшіі мабуть!
Можуть ті тут панувати,
То найди й для мене кут:
Я-ж не бив, не дер, не смикав,
І твоє імя все кликав.“
Пан Біг в небі все те слухав,
Усміхавсь і ждав кінця.
Клим до брами вже не бухав,
Став мов та блудна вівця
І розплакавсь. Бог порухав
В плечі Ноя праотця:
„Глянь но, Ною небораче,
Там під брамою хтось плаче“.
Ной потюпав, прислуха́єсь:
Справді плаче і рида.
Ось він лагідно питаєсь:
„Хто там?“ Клим відповіда:
„Клим пяниця. Кепсько маєсь!
Смирно я прийшов сюда,
Ласки в Бога доступити,
А мене шлють сірку пити.“
„Сірку пити? Тьфу, небоже!
Навіть найстаршим чортам
Се питє зовсім не гоже,
Не то нам! Та біс йій там!
Хто як хто, а Ной те може
Присвідчить усім світам:
По при звісні райські ябка
Є найліпше — добра капка.
„О, вживав - не укриваю —
Тоі капочки і я,
І о ній ще й нині в раю
Згадує душа моя.
То й на тебе Бог, гадаю,
Не візьме з кута кія.
