Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/429

Взяв Давид „своє хламиде,“
Перед брамою стає:
„Хто ти? Що там за помана
Розщибаєся від рана?“

„Прошу ласки — Клим озвав ся —
Я пяниця, зву ся Клим.“
„Що, пяниця тут припхав ся?
Тут не місце! Геть із ним!
Там у пекло к чорту став ся,
Пить огонь, смолу і дим!“
Став наш Клим хоч сісти й плакать,
Далі так почав балакать:

„Острий наказ твій, та певно
Маєш право так владать.
Та скажи, благаю ревно:
Хто ти? рад би я вгадать.
Голос твій страшний смертельно,
Та парсуни не видать.“
„Тай дурак же ти безмізький!
Я Давид є, цар жидівський!“

„А, то ти, Єссейів синку?
Бач, який ти острий став!
Чи як Урієву жінку
В чоловіка ти украв
А самому лист в торбинку
З засудом на смерть поклав.
Як дівчат, невинні діти
Заставляв ти труп свій гріти,

„Чи тоді ти присвятив ся?
Я пяниця, бачить Біг,
Та сли б так в гріхи вгатив ся,
Сли б такий один лиш гріх
В мене на душі світив ся,
То я б просто в пекло біг.“
Вчувши се Давид лиш плюнув
Тай від брами геть посунув.

Знов бє в двері Клим, аж стогне;
Пан Біг слуха та мовчить.