Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/426

Стежку простую змиливши
У снігу заночував, —
Мов в перину ноги вкривши
Як заснув, то вже й не встав.
Мов пташина сонна, біла
Дух стрепавсь і пурхнув з тіла.

Прокидаєсь. „Бррру! Огидно!
Аджеж се я вмер, бігме!“
Труп в снігу, що вже й не видно,
Дух стрілою в го́ру дме.
Стало страшно так і встидно…
„Ну, як чорт мене візьме?
Ще смолу заставить пити!
Радше-б в „Общество“ вступити!“

Та тепер було вже пізно:
Райська брама перед ним.
І з гори глядить так грізно
Огнекрилий херувим.
Коло брами не завізно —
Стука, стука бідний Клим,
Шепче, ждучи ласки з неба:
„Дай нам Боже, що нам треба!“

Пан Біг в небі зачуває:
Знає, хто се, та мовчить,
І Петрови повідає:
„Глянь но Петре, хтось стучить!“
Ось Петро ключа виймає
І до фірточки спішить.
„Хто там, гей? Чого потреба?
Хто калатає до неба?“

„Прошу ласки — Клим озвав ся —
Я пяниця, зву ся Клим.“
„Що, пяниця? — розкричав ся
Божий ключник — геть із ним!
Ти, небоже, в пекло справ ся, —
Тут не є пяницям прийм!“
Похололо в Клима в серці,
Далі так спитав крізь дверці: