І поки діти
Побігли по батьків, дід Лемех сів
При трупі, й доторкаючись рукою
Лиця єго й прострілених грудей,
Завів мов над колискою дитини
Тремтячим голосом старезну пісню:
„Слухай Цілля, слухай Ада,
Дому мойого відрада,
Каже божий глас:
Хто над Лемехом глумить ся,
На нім Лемех буде мстить ся
За раз — сім раз.
А хто Каінів убійця,
То на тім сам Бог помстить ся
Сімдесять сім раз.“
Раз по раз мов безумний він співав
Сю пісню. Вже зійшлось усе село
На вість трівожну. Всі широким кругом
І трупа і убійцю обступили.
В кінці немов прокинув ся дід Лемех
І голову підвівши, наче сонний
Промовив: „Що, чи є тут хто при мні?“
„Ми всі тут, діду! — загула громада.
„Так плачте, діти! Се наш предок Каін,
Проклятий Богом за убійство брата,
І семикрат проклятий ще за те,
Що наблизивсь до нашоі оселі
І смерть приняв із мойіх рук! Та смерть
На нас проклятє боже навела
І пімсту на дітей і внуків ваших!
Тож плачте, діти! Плачте над собою!
А сего трупа, се прокляте тіло
Не доторкаючись похороніть,
Щоб світа божого він не поганив,
Щоби на него сонце не гляділо,
Щоб звір єго найівшись не сказив ся,
І птиця наклювавшись не здихала!
Зносіть каміня і немов собаку
Прикиньте ним єго, піском засипте
І обсадіть тернами! Най по вік
Прокляте буде місце, де поліг він!“
