У гору Каін, і лицем на землю
Упав, аж вістрє вилізло плечима,
А руки судорожно в землю врились
І задубіли так.
„Гура! дід Лемех!“ —
Хлопята крикнули, та Лемех тілько
Махнув рукою. Він мов труп стояв
Блідий, недвижний, лук і стріли впали
На землю.
„Що вам, що вам, діду Лемех?“
Защебетали діти, але дід
Ледви промовив стиха: „Що сказав
Отой дикун?“
„Сказав, що він є Каін,
Ваш прадід.“
„Каін? То не може бути!
Мій прадід Каін! Діти! Се ж було б
Страшне нещастє, сли б була се правда!
Глядіть лиш, де він, що з ним?“
„Він упав
Отам близь кедра і лежить спокійно.“
„Ходім до него! Може він живий!
О Боже, хорони мене від того лиха,
Щоб Каінову кров я мав пролити!“
І спотикаючись, тремтячи весь
Дід Лемех рушив, а за ним юрбою
Ішли хлопята. Хоч сліпий, він прямо
Ішов туди, куди пустив стрілу,
Аж поки не спіткнув ся і не впав
На трупа Каіна.
„Се він! Се він!“ —
Мов божевільний скрикнув Лемех. „Діти,
Пропали ми, пропав увесь наш рід
На віки вічні! Каін смерть приняв
Із мойіх рук! Біжіть, зовіть батьків,
Зовіть усіх сюди!“
