Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/421

І лук узяв, руками пильно щупав
З усіх боків, махаючи при тім
Похиленою головою. Каін
Від разу догадавсь, що він сліпий.
Ось виняв він з за пазухи струну́
І на роговий лук напяв, і брязнув
По ній. Мов ластівка зацвіркотала
Струна́, і щось немов вступило в діда.
„Ех, діти!“ — скрикнув він і з місця встав,
„Старий я став, сліпий, а ще готов
Поміряти ся з вами при стрільбі.“

„Го, го, дід Лемех до стріли бересь!“ —
Загомоніли хлопці. — „Браво діду!
Давайте з нами до мети стріляти!“

„Де ж та мета? Ведіть мене туди,
Де стаєте!“

 В тій хвили ті, що бігли,
Побачили, як Каін наближав ся
На край майдану.

 „Горе! Хтось чужий
Іде! Розбійник! Лісовий дикун!
Ратуйте, діду!“

 І немов курчата
Від яструба, вони до діда збіглись.
Дрогнув дід Лемех.

 „Де є той дикун?“
Спитав суворо.

 „Із за кедра вийшов!
До нас іде!“

 І Лемех ані слова
Не мовив більш, на лук нову стрілу
Вложив і — вистрілив.

 „Стій, Лемех, стій!“ —
Роздав ся голос. „Я твій прадід Каін!“

Та в тій же хвили острая стріла
Єму попала прямо в серце. Скочив