Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/420

 Глянь!
Там в тихім за́ливі, не дуже близько
Від берега, мов стадо каченят,
Село розсілось. На палях товстих,
Повбиваних в дно озера, стоять
Низькі хатки покриті тростиною,
З піддашками й широкими кладками.
Дим курить ся із стріх. Жінки в хатах
Перекликають ся. По озері
Мов павуки снують човни легенькі —
То рибаки великі сіти тягнуть,
Кричать, гребуть веслами, та до сонця
Поблискують зубцями спіс спіжевих.

А супротив села на узберіжю
Майдан широкий, а на нім не пчоли
Роєм гуляють, не чмелі гудуть:
То молодіж сільська гуляє. В сонцю
Вилискуєть ся голе, смагле тіло,
Лунають срібні голоси, легенький
Вітрець волосє чорне розвіває.
Одні на взаводи біжать, а другі
Крутіі танці водять, ті збирають
Блискучі раковини над водою,
Тамті великий натягають лук
І до мети стріляють, деякі ж
Старого діда обступили, що
Сидить на камени, брязчить на струнах,
І щось співає.

 Все те Каін бачив
Мов на долоні, плакав і сміяв ся
Із радости. Він так давно не бачив
Людей! І вид йіх мирного житя,
Йіх праць, забав і розривок щоденних
Таким єму чудово гарним видавсь,
Що причарований він став на місці,
Глядів і оком не змигнув, впивав ся
Тим видом, мов найбільшим щастєм земним.
В тім крик зробив ся між дітьми: у лука
Струна́ порвалась. „Діду, діду Лемех,
Направте лук!“ І дід покинув грати,