Так я-ж отсю дорогу йім покажу!
Я, прадід йіх, відслоню правду йім,
Тяжким терпінєм віковим здобуту.
Пригорну йіх до серця і навчу
Любить себе взаімно, занехати
Роздорів, сварів, здирства і убійства.
Я, перший вбійця, викуплю свій гріх
Тим, що відверну всіх людей від вбійства.
О люде, діти, внуки, сиротята!
Покиньте плакати по страті раю!
Я вам єго несу! Несу ту мудрість,
Котра поможе вам єго здобути,
У власних серцях рай новий створити!“
Так думав Каін, і поспішним ходом,
Із серцем повним туги до людей,
Невигаслоі теплоі любови,
Прямує до села, і спотикаєсь,
Скупить хвилини дух перевести,
Щоб тілько швидше! Бєсь стареє серце,
Тріпочеть ся мов пташка. Наче вихор,
Старі, давно забутіі згадки
Зворушились, коли з за горбика
Мов синя хмарка показав ся дим
Із людськоі оселі. Мов дитя
Що духу він на горбик вибіг, став,
І довго, довго видом тим впивав ся,
Що розстелив ся перед ним — сто раз
Милійший, ніж недавній привид раю.
Пишний крайобраз! В глубині єго
Велике озеро мов лазурове
Хрустальне зеркало, що в дали десь
Зливаєсь з небом. Береги, в роскішну,
Богату зелень прибрані, далеко
Повскакували в воду рукавами,
Полощуть ся та приглядають ся
Собі у тихім зеркалі глубокім.
А близше сугорби, покриті лісом,
Немов вінком могучим відділили
Той тихий кут від решти світа.
