Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/418

Цю сторінку схвалено



 „Боже!
Не вже се правда? Навіть в мойім серці,
Гнилім, побитім і закаменілім,
Жиє ще, розвиваєсь і цвите
Те райське сімя, та свята любов!
О так! Я чую се! Тепер, по довгих
Літах проклятя я відроджуюсь
І оживаю! Наче крига леду,
Так присла в серці моєму ненависть.
Міні так дуже жаль усіх людей,
Тих бідних, засліплених! Я йіх так
Люблю з йіх сліпотою й лютим горем,
З йіх поривами до добра! Страшні,
Могучі ти покуси йім, о Боже,
Порозставляв в дорозі, а слабою
Натуру йіх вчинив! Отсе мізерне
Знанє, котре мов іскорку хоронять
І роздувають — що йім з него! Тьма
І загадка сидить при нім на стражи.
А ту дорогу, що веде до серця,
До щироі любови — другий звір
Загородив — хімера бистокрила,
Котра манить, і найяснійшу правду
У привид, у ману пусту зміняє.
І мечуть ся вони, мов лист сухий
В осіннім вітрі — ріжуть і мордують
Одні други́х лютійше звірів лютих,
І риють ся в землі, до неба рвуть ся,
Пливуть по морю — в небі чи за морем
Шукають раю, щастя, супокою,
Шукають того, що лиш в серці своім,
В любві взаімній можуть ізнайти!“

„І щож, хібаж по вік йім так блудити?
Хібаж ніколи не найдуть вони
Дороги прямоі? Хібаж на дармо
Йім дане те бажанє невсипуще?
Ні, жити хочесь кождому! І кождий
На те і розум має, щоб житє
Від смерти відріжнити. І коли
Єму вказать дорогу до житя,
То певно не піде на стежку смерти.