Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/415

Цю сторінку схвалено


Літаючи, о трощу бє грудьми,
То знов до сонця вивернесь в лету,
І все кричить і бєть ся й колесить, —
От так і Каінова дума-скрута
В тім безконечнику металась, билась
Без виходу. Усівши під скалою
Він спочивав, холодним потом злитий.
І зажмуривши очи, знов побачив
Той райський вид, і на нову дорогу
Думки єго зійшли.

 „Що се — знанє?
Чи справдіж так житю воно вороже?
Здаєть ся — так! Оте знанє нещасне
У мойім серці розбудило лютість
На брата, вбійцею мене зробило —
За те, що він, не думавши, по просту,
Мене нагнуть хотів у ту саму
Дитячу простоту, з котроі дух мій
Давно вже вийшов. Те знанє кудиж
Веде потомків мойіх? Звірів, птицю
Й себе мордують, землю спліндрували
Шукаючи, кого-б і що-б убити.
Усякий камінь острий та твердий
Для них на ніж, на спіс, стрілу придав ся;
У оленя на теж зривають роги,
У звіря зуби. Жінка говорила,
Що винайшли якесь таке камінє,
Котре в огні розтоплюєсь мов віск,
І вивчились робити з него стріли,
Ножі і спіси твердші і острійші
Ніж з кременю. От де веде знанє!
Кров, рани, смерть — єго найперші дари.“

„Так по щож ми бажаємо знаня?
Значить, бажаєм смерти? Ні, неправда!
Хібаж я смерти Авеля бажав?
Я жить хотів по свому — більш нічого.
Хіба стрілець бажає смерти звіря?
Він хоче жить, єму потрібно мяса!
Він хоче жить і мусить боронитись,
Щоб звір єго не зйів! А той, що лук