Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/414

Цю сторінку схвалено


Несвіцький, острий біль. Він застогнав,
І на студену площу ледовую
Мов труп звалив ся.

 Холод ледовий
Збудив єго. Вже серед неба сонце
Ясніло мляво, холодно всміхалось,
Мов зраджена, ошукана надія.
Де вчора рай виднівсь, стояла нині
Піднебною стіною мряка біла,
Немов заслона. Каін не жалів
За райським видом; він один лиш чув
У серці голос: „Геть відсіля! Геть!“
І наче злодій, що в чужу комору
Закравшись, замісць скарбу дорогого
Розпечене зелізо в руку вхопив, —
Так Каін вниз спішив з верха сніжного.
Важкіі думи, мов над стервом круки,
Носили ся і крякали над ним.

І думав він: „Так от чим Бог дурив
Вітця, мене і всіх людей! Бо-ж певно,
Що без єго знаня і волі се
Не сталось би! Бо й хтож роздер на двоє
Житє й знанє, і ворогів заклятих
Із них зробив? Чиж не єго се діло?
Тоді, коли осібно в раю він
Оті два дерева садив, заким ще
Создав Адама — вже прокляв єго,
Вже назначив весь рід єго на муку,
На вічне горе! Бо коли знанє
Є враг житя, то по щож нам бажанє
Знаня? Чом ми не камінь, не ростина?
Коли хотів, щоб ми не коштували
Плодів знаня, по щож садив те древо
І тим плодам таку додав приману?
Коли хотів, щоб ми живі були,
Чомуж спершу́ нам не казав пойісти
Плодів із дерева житя?“

 Мов чайка,
Що ски́глить над дітьми по над багном