Так люде-привиди роєм безмірним
Єго обсіли, мов про щось питають.
Глибоку тугу і пекольну муку
В йіх лицях видно, тіні йіх тремтять,
І очи й душі висять на устах
Почвари. Ся-ж мовчить, і не змигне
Очима. Знов ройі людей товплять ся
До дерева знаня, і бють ся, рвуть ся
За плід єго, йідять — і знов вертають
До звіря — та спокою не знаходять,
Мов листє те осінне, гнане й бите
Грізними, супротивними вітрами.
А другий звір під деревом житя
Засів: з крилами лилика, з хвостом
Як пава, з кіхтями орла, із тілом
Хамелеона, і з жалом змийі.
Що хвиля він мінив ся і метав ся,
Манив до себе всіх, і всіх відво́див
Від дерева житя. А хто в ньому́
Поклав усю надію і за ним
На сліпо біг, той розбивавсь о камінь,
В тернах, ярах глибоких опиняв ся.
І піднімались руки, кидались
Проклятя — не на звіря-ошуканця,
А все на дерево житя. „Воно
Химера, ошуканство і брехня!“ —
Такий лунав важкий в повітрі гомін.
Глядів на вид сей Каін, і немов
Ножем по серцю різало єго.
Єму здавалось, що весь біль, всі муки,
Всі розчарованя тих міліонів
В єго душі бушують, серце в нім
Кліщами тиснуть, торгають нутро.
І він закрив лице своє руками
І скрикнув: „Ох, досить, досить, о Боже!
Не хочу більш глядіти на сей вид!“
В тій хвили сонце потонуло, пітьма
Лягла на землю і закрила рай.
Та біль в души у Каіна остав ся,
