Та ялівців колючих. Мов з води
В огонь попав він: колючки густі
Що крок єму впивали ся у тіло,
Корінє мов гадюки ніг чіплялось,
І сонце холодно світило з неба,
Немов з наругою з гори гляділо
На сю безплодну муку.
Але Каін
Не зупинивсь. Аджеж вершок гори
В магічнім блиску перед ним яснів,
Манив єго! Хоч весь підпливший кровю,
Посічений, пошпиганий, подертий,
Він перебув і ту страшну дорогу,
І лекше відітхнув на полонині.
Край жерела, що в зворі журкотіло,
Упав він, відпочив, потім обмив
Все тіло у єго воді погожій.
Ту й папороть солодкая росла
На обриві скальному: накопав
Єі коріня і ополоскавши
В воді, пойів, а решту про запас
Сховав. Оттак перепочивши день,
Пустив ся далі. Ховзають ся ноги
По мху твердім, натужують ся жили,
Повітрє ллєсь у знемощілу грудь
Мов олово холодне, огняніі
Колеса крутять ся перед очима,
І вітер чим раз дужший, холоднійший
Проймає. Наче муравель повзе
У гору Каін, ба, ще й муравлю
Завидує: єму байдуже вітер,
Байдуже обриви стрімкі й ховзкі,
Байдуже втома!
Ось убога, сіра
Минулась зелень — всюди голі скали,
Мертві, грізні. Житя тут ні сліду,
Лиш вітер свище, та орел часом
Скигли́ть та шарпає свою добичу.
Тут кождий крок хибний, — нехибна смерть.
Тут смерть на кождім кроці розставляє
