Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/407

Пустині і стіни — він, Каін, сам,
Слабий, дрібненький, як ота комашка!
Та ні, комашка ще щаслива! В неі
Є крила, йій піднятись можна в гору
На верх стіни, заглянути у рай,
В ту первісну, щасливу вітчину!
Комашці підлій можна! А єму,
Царю всіх творів, дідичеви раю,
Єму не можна!

 І в німій розпуці
Він головою бив о ту стіну,
Бив кулаками, гриз зубами, поки
Знесилений не впав неначе труп.
Три дни отак він бив ся. Крик єго
Мов звіря ра́неного рев трівожив
Мертву тишу пустині. Інколи
Він намагавсь молитись, але з уст
Єго гордіі, богохульні речі
Лили́сь. Затвердле довгим болем серце
Лиш шарпалось, коритись не могло.

А далі втихомиривсь і сказав:
„Нехай і так! Проклятий я, се знаю!
Кров брата на моіх руках. Я стратив
Дідицтво раю. Хай і так! Не місце
Міні в йому. Та за весь біль безмірний,
За всі ті муки без кінця, що зніс я
Й зносити буду, доки тілько буду —
Одного лиш бажаю я, о Боже!
Дозволь лиш раз іще, лиш на хвилину,
Хоч з далека заглянути у рай!
Хоч оком скинути на се дідицтво,
Котре на віки вічні я утратив!
Лиш раз поглянути! Лиш миг потіхи!
А там нехай ідуть всі муки й кари,
Які судили ся міні!“

 От так
Простягши к небу руки він молив ся.
Та з неба відповіди не було.
Лиш сонце сипало промінєм ясним,
І каня десь в лазурі проквиляла,
Та шакаль вив в пустині.