Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/406

 Як довго
Спішив оттак — хто знає. Бачилось
Єму, що може й сотні літ. Усе
Минувше, мов потоплена краіна,
Помалу западало в забутє;
Остались тілько, як далеко в зад
Міг памятю сягнути, спомини
Отсеі дивноі вандрівки.

 Врешті
Дійшов до ціли. Вечір був бурливий
І сонце вже за хмари закотилось,
Коли продроглий, хорий і нещасний
Під райською стіною станув Каін.
Весь низ єі вже в пітьмі потонув.
Далеко десь, неначе під землею,
Грім гуркотав, і вітер за стіною
Стогнав і плакав. Чи та ніч бурлива,
Чи втома се вчинила, що в тій хвили
Якимсь немов спокійним чув ся Каін,
І перший раз по смерти брата він,
Як те дитя до мами, притулившись
До зимноі стіни, заснув сю ніч.

Та супокою й тут він не найшов
І сни страшні всю ніч єго томили.
Він кидавсь і кричав і криком своім
Глушив могуче вітру завиванє.
А рано вставши був немов розбитий,
Ще більш нещасним чув себе, ніж доси.
Холодний ранок був, все небо скрізь
Засунуло ся хмарами й лило
Дожджу потоки. Наче сіре море
Тяглась пустиня в безконечну даль,
Понура, в своій величі грізна.
А обіч, доки видко, одностайна
Стіна, гладка мов лід і височенна,
Здаєть ся, аж до неба — ні проходу,
Ні брами, ні наріжниць, — рівно-рівно
Біжить вона, мов світ увесь на двоє
На віки вічні перерізать хоче.
А на межи двох велитнів таких —