На ній спочити може! Хай і так,
Що се спочивок на тернах, на грані,
Та все-ж спочивок, віддих, забутє!
І перебувши ніч в пустині, знов
В дорогу рушив. День за днем ішов він,
А вид чудовий райських стін усе
Єму являв ся хоч на хвилю-другу,
Дразнив єго спокійним своім блиском
Та разом і манив до себе; щось
Було немов обіцянка таємна
В тім блиску золото-рожевім.
Скупо
Пустиня мачиха єго кормила
Корінєм, медом диких пчіл, поіла
Соленою та затхлою водою.
Та він привик до сего. Часто ріки,
Широкі багна, соляні озера
Перебігали шлях єго. Безстрашно
Ішов він в воду, з хвилями боров ся,
Вітрам, дожджам і громам опирав ся.
Природа мучити єго могла,
Як мачиха нелюблену дитину, —
Та смерть єго боялась.
Інколи
Єго якась невиразима туга
Проймала, то знов злість, ненависть люта
Під горло підступала, серце тисла
Немов кліщами. Він грозив на захід,
Кляв Бога і себе. Та швидко напад
Минав, він чув себе опять безсильним,
Нікчемним червом, і в знесилі падав
Серед пустині і лежав мов труп.
І почала єго проймать нетямна,
Страшна трівога на ту саму думку,
Що може не дійти він до мети.
Тоді зривавсь, і мов хто гнав за ним,
Заперши дух, спішив, і біг, і гнав,
Глибоко грузнучи в піску пустині,
По будяках ранив до крови ноги,
І все на захід прямував.
Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/405
Цю сторінку схвалено