Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/34

Цю сторінку схвалено

І рівноі правди для всіх, —
Се весь, одинокий мій гріх.
1877.

 


VIII.
 

Відцурали ся люде мене!
Сей та той надійде і мине!
Тілько боязно скоса зирне…
Чи боять ся ті люде мене?

Я блукаю, мов звір серед гір,
Серед шуму вулиць містових,
В серці чую слова мов докір:
Ти проклятий один серед них!

Самотою хожу́ я, мов блуд,
З горем в серці нестерпно важким…
Всі знайомі минають, ідуть —
Поділити ся горем ні з ким.

Як би в сльози крівавіі знов
Міг я все своє горе розлить,
Я би виплакав всю свою кров,
Щоб нічого з людьми не ділить.
18 нояб. 1880.

 


IX.
 

Мій раю зелений,
Мир-зілєм маєний.
Стели ся круг мене
В далекую даль!

Пречудний спокою
Витай надомною,
Святою рукою
Прогонюй мій жаль!