Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/322

Від вас і слова більш не чую,
Ні я, ні люде! Киньте се!“

„Я радо б кинув ті історйі,
Я-б навіть був не починав,
Коли б виразний не дістав
На теє наказ з консісторйі.“

„Се що у біса, — крикнув пан
І скочив, наче приск в холяві
Почув, — пралати ті плюгаві
Задумали мабуть наш стан
Пустить з торбами! Покажіте
Міні сей наказ! Боже-світе,
Та я йім ним кінця дійду!
Не пожалію вже видатку,
В губерніі припну йім латку,
А то й до цісаря піду!“

„Я наказу із консісторйі
Не можу дати, — піп сказав, —
Він посилав ся по курсорйі,
Я й нумеру не записав.“

„Га, попе! — скрикнув пан сердито, —
Ти брешеш! Аж тепер відкрито
Твою брехню! Із консісторйі
Не було жадноі курсорйі,
Котра б наказувала се!
Бо знай, усі курсорйі ті
Дяк під загрозою міні
До перечитаня несе!
Так от такий ти! Тутка сам
Неправні, бунтівничі речі
Говориш раз у раз хлопам,
А криєш ся за властей плечі!
А як він мов святий зложив ся!
„Я б того й не розпочинав…“
Постій-но, будеш ти ще знав,
З ким ти так хитро зачепив ся!“

Та диво, голос той сердитий,
Вразливі, прикріі слова,