Не хлоп! Мовляв: письма лизну,
То хто тоді на панщину
Мене посміє гнать? Ідіть!
Не попадайтесь в моі руки
Бо лихо буде! Лиш ій Богу,
Як що про школу ту дурну
Ще раз почую, то такого
Вам всиплю бобу солоно́го,
Що замакітрить ся вам світ!“
Та помилив ся пан сим разом:
Гадав побоями злякать,
Та роздразнив ще більш. „Згибать,
Так згинем! — стали всі кричать, —
А не уйде єму се плазом.
Не зречемо́сь ми правди сво́йі!“
І зараз скаргу подали
За самовільніі побоі
На пана. З уряду пішли
Допроси, пан кричав, казив ся,
Та вже на буки не щедрив ся.
Оттак ми й школу завели.
Та тут наш клопіт не скінчив ся.
Прийшлось учителя шукать,
Бо піп не міг сам постачать.
І що ми згодимо якого,
То пан небавом шасть-не-прасть
То до рекрут єго віддасть,
То перемовить та до свого
Двора візьме, то налякає
Погрозами, то посилає
Своіх людей в шкільні години,
Щоб всякі пакости робили,
Дітей щоб гнали в панський сад
Хрущі, гусільниці збирать.
Тай ми-ж-то пану не спускали,
Все до циркулу скарги слали.
Комісар нам в пригоді став,
Чимало пану досолив він,
Тай в пану ж ворога нажив він,
Бо той за все вину скидав
На „Шваба“. Довго клекотіла
