Був пан Мигуцький, пан богатий,
Хоч на однім селі сидів.
З якого роду був — не знати,
Та що хлопів тиснути вмів,
Що дер данини безпощадно,
Дні панщини лічив прикладно,
Хвилинки не подарував,
Що був богач, громада гола, —
То сла́вили пани довкола,
Що добре господарював.
Нераз зимою, як у полі
Нема роботи, а в стодолі
Все зроблено і ліс не тнуть, —
Щоб панщини не дарувати,
Він каже було лід орати, —
А то хлопи в хатах заснуть.
Не мож сказать, про хлопа дбав він,
Як дбав про коней і волів:
В зимі три вози дров давав він,
Щоб хлоп продроглі кости грів;
Весною хлібом спомагав він,
Щоб з голоду не околів.
Любив, коли був хлоп здоровий,
Прудкий до праці й до розмови,
До танців, сміхів і пісень,
Та не любив хлопів богатих,
Та мовчазливих а завзятих,
А на письменних був огень.
„Хлоп має вміть орать, косити,
І дівкою в танци́ носити,
Та вірую та отченаш!
Письма не треба хлопу знати;
Як хлоп почне книжки читати,
То хто же буде свині пас?“
І хоч то ніби наставав він
На те, щоб хлоп порядок знав,
Та все таки горівку гнав він
І кожду гінку розділяв
На кождий нумер у селі:
По стілько гарців, скілько хата
