Осінь. День був дожджовий
І слота була. На шляху
Геть розмок, розкис ся глий…
Бачу, лізе щось, чалапка,
Звільна мов той жук повзе.
Наближаєсь, завертає…
„Шая Ляйб! Чи тиж то се?
„Я! — говорить. — Ну, на силу
Я добивсь у хутір твій!
Тай ослабли ж кости! Швидко
Йім належить ся спокій!“
Зараз ми єго до хати,
Обігріли, зодягли,
Бо обдертий як жебрак був,
Покріпити ся дали.
Віддихнув. „Ну — каже — Хаім,
Наближає ся мій час!
Хоч прийми мя, хоч жени мя!
Я вмирать прийшов до вас“.
„Бог з тобою — кажу — брате,
Щоб тебе я з хати гнав!
Ти живи й сто літ у мене!
Але як же се? Ти ж тав
В Жовкві в школі ґабе бути?“
„Ну, і був до вчора, був!
Ну, а вчора… Подиви ся
Тут!“… Халат він розгорнув,
Розгорнув сорочку — Боже!
Груди, плечі в синяках!
„Шая Ляйб! — кричу я, — що се?“
Він смієся. — „Ах, ах, ах!
То моя заплата — каже —
Від кагалу! Слухай лиш,
Як вони міні платили,
Може й сам йіх похвалиш!“
XII.
„„Вмер коршмар один близь Жовкви,
Страх побожний чоловік:
В бібліях святих, в молитвах
Він прожив увесь свій вік.
