Аж прояснював ся, кріпшав,
Як про него говорив,
„Ой, на много річей очи
Він міні, бач, отворив!
Як він гриз мене, що Шльому
В світській школі я не вчив!
Що тепер хлоп без науки!…
А ти знаєш, він скінчив
Вік свій в мене, тут, в тій хаті!
Ну, такий вже чоловік,
Знать не міг у власній хаті,
В роскоши скінчити вік.
Бачиш ти, він був бездітний,
А як вмерла жінка, тут
Він задумав весь маєток
Для бідно́ти повернуть.
Та не так, як другі роблять,
Що своєі смерти ждуть,
А відтак запишуть суму.
Йде той гріш, немов на гріх
Через Бог зна кількі руки,
А в них тає наче сніг.
І заким дійде до діла,
Вже до половини зник:
Дармойіди обловились,
А для бідних вийшов пшик.
Не такий був Шая Ляйб мій!
Сам він руки засукав
І шпиталь для бідних в Жовкві
Своім коштом збудував.
Далі лазні дві жидівські:
В Кристинополі одну,
Другу в Раві, і в них мікви[1],
Все, що там потрібно… Ну,
Все добро так розділивши,
Припровадивши все в лад,
Думав в Жовкві при божници
Яко ґабе[2] умирать.
Протяглось то так з пів року.
Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/290
Цю сторінку схвалено
