У Рокитнім. Много горя
З малку Шая Ляйб зазнав.
Та таку вже Бог натуру
Дав єму, що не оглух
І не отупів у горю
Невсипущий єго дух.
Жить по людськи, щоб не тілько
Другим кривди не робить,
А по змозі помагати,
З злом раз в раз війну точить —
Ось що мов неситий голод
Мучило єго весь вік.
І куди лиш з тим бажанєм
Не гонявсь той чоловік!
З разу шинкарем був троха —
Кинув, взявсь до ремесла,
Але бійка з майстром швидко
До тюрми 'го занесла.
Вийшов відти й мало-мало
До розбою не пішов,
Та взяли єго до війська.
Й там спокою не найшов.
Де лиш бачив людську кривду —
А тяжкий тоді був час —
Там він всюди наче іскра
Біг, сваривсь і бивсь нераз.
Страх сказати, що в тім війську
Наприймавсь він горя й мук!
Тричі в вулицю 'го гнали,
А кайдани з ніг і з рук
Не злази́ли. Вийшов з війська
По сімнадцяти роках,
Сам на світі, голий, босий,
І обняв 'го дикий страх —
Не за себе, бо був сильний
І здоров, робити вмів,
А за те, що літ проживши
Тридцять пять, він ще не вспів
Жадного поратувати,
Жадного добра зробить!
Що терпів за правду стілько —
Комуж з сего лекше жить?
