Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/282

А Єгова к нему в гості
Заходив, коли хотів.
І говорю я: „Реб Хаім,
Добре так живе ся вам,
Що поживши днину з вами,
Я б хотів так жити й сам“.
Усміхнув ся з тиха Хаім,
Головою похитав…
„Так то, так — сказав — небоже!
Відколи я хлопом став,
Я знайшов спокій і силу
В собі, й всякий би знайшов,
Як би кинувши шахрайство,
На той самий шлях пішов.
Та не вся тут правда, сину!
В тім спокою, в тій тиши
Дух дрібніє, мозолі тут
Наростають на души.
Щось собаче є у серці
От таких людей, як ми:
Звикнуть раз за возом бігти,
То біжать і за саньми.
Звичка в нас найстарше діло.
Де приткне нас доля лиш,
Там приймемось, мов верба та,
Що росте, де посадиш.
Плодить грунт той злість, ненависть —
Ми приймем йі в кість і кров,
Як на іншім грунті лехко
Приняли б добро й любов.
Ми мов пявка, що не має
Сво́йі крови — з других ссе.
Тим то треба нам спокою.
Нам спокій святий над все.
Але є натури інші —
І я знав таких людей,
У котрих, здаєть ся, буха
Якесь полумя з грудей,
І жене йіх з місця, мече
То в один то в другий бік.
Невгомонніі, вандрують
І воюють весь свій вік.