Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/279

Вікна били, збіжє пасли,
Обкрадали разів пять.
А щоб помогти в потребі,
Як сусідові сусід,
Щоб хоч добре слово мовить —
Ні тай ні! І десять літ
Вибув я в такому пеклі,
Мучивсь, горя ніс за трьох,
Постачав і пану панське,
І у себе. Тілько Бог
Додавав міні надіі,
Як нераз уже от-от
Приходило ся пропасти.
Честь єму від рода в род!
Жінку взяв собі я бідну,
Роботящу, принаняв
Слуг. Се поле опустіле
Пан на мене записав.
Далі своім добрим ділом
Я й громаду побідив.
Я сказав тобі вже, сину,
Як то пана я підбив,
Щоб громадський ліс в інвентар
Яко панський записать.
За той ліс громада в паном
Правувала сь літ вже пять.
Але де то було хлопу
Найти право в ті часи!
Хоч то й нині — хочеш права,
Ти кішенев потряси.
Все громада програвала…
Пан вже ліс відмежував
І нові за него драчі
Та данини накладав.
Чую я — кіпить в громаді,
Пошепти грізні пішли:
„Вбиймо пана! Все одно нам!
Нема правди на земли!“
Думаю, погано буде.
От громада як зійшлась,
Я й кажу́: „Вспокійтесь люде,
Є ще правда серед вас.