Та ненависть по хвилині
Знов заговорила. „От
Жид присікавсь!“ — закричали. —
„І чого він хоче в нас?
Мало з нас нассав ся крови
За цілий тяженький час?
Проч з села, проклятий жиде!
З нами тут тобі не жить!
Не доводь нас до нещастя!
Волимо ми положить
Тих сиріт живих у яму,
Ніж щоб ти нам був сусід!“
Так кричали люде люті.
Втихомирив йіх аж війт
Кажучи, що панська воля,
Не змінить єі хлопа́м.
„А що Хаім мот, то правда!
Я те саме раджу вам.“
Ледво ледво мир уговкавсь
І опікунів обрав.
З тяжким серцем діточок я
Тим опікунам віддав
Та не довго довело ся
Годувать йіх. В скорий час
Всі померли. От тоді вже
Оженивсь я другий раз.
„Не скажу тобі, як тяжко
Приходили ся міні
Хлопська праця, панські буки,
І ті погляди страшні,
Погляди німоі злости
І ненависти, що йіх
Я стрічав день в день довкола
Від усіх сусід мойіх.
Але серце було в мене
Засталене: все-м пройшов,
Бо-м ненависть в власнім серці
До людей переборов.
Що міні не виробляли,
Того й в казці не сказать!
