Пан вже не боявсь холєри,
Впер смішливий в мене взір
І сказав: „Ну, Хаім, що там
Чути в лісі? Маєсь ґіт
Вовча мати? А медведі
Чи просили тя на мід?“
Я вклонивсь і мовлю: „Пане,
Річ одну міні зробіть:
За мій труд на рустікальнім
Мене грунті осадіть.“
„Що ти, стік ся, — пан аж крикнув, —
Чи до разу одурів?
Зле тобі на службі в мене?
Панщини ти захотів?“
„Добра служба ваша, пане,
Але я в ню не піду!
Коштував добра доволі,
Прокоштую ще й біду.
Тут померли батько й мати,
Сироти по них дрібні
Полишились, — в моій страті
Бог ті діти дав міні.
Вам тепер би грунт той певно
Довго пусткою стояв,
Так позвольте-ж, щоб вам з него
Я повинність відбував.“
Слухав, слухав пан ту мову,
Далі сплюнив тай сказав:
„Ну, досить я бачив світа
І досить великій зріс,
А не бачив жида, щоб так
Самохіть в неволю ліз.
Щож, як хочеш! Лізь, небоже,
Я спиняти тя не йму,
Але як вернути схочеш,
Знов на службу не прийму.“
Я вклонивсь, зітхнув до Бога,
Щоб він сил міні додав,
Щоб я більше в панську службу
Доки віку не вертав.
І пішов. От так то хлопом
Став я, сину! Бачиш сам,
