Підвели мене. — „Ну, жиде,
Признавай ся! Знав се ти,
Що дочка моя з ротмістром
Мала тайком утекти
Сеі ночи і забрати
Всі дукати, скарб мій весь?
Признавайсь, бо буду бити,
Доки в тобі дух товчесь!“
Затремтів я. „Пане, мовлю,
Ні-про-що се я не знав,
Але бачу, сеі ночи
Бог обох нас покарав.
Та тебе діткнув ще лехко,
Знать хотів лиш пригрозить,
А міні взяв жінку й діти!
Ну, кажи мя дальше бить!“
Бачу, пан пополотнів весь.
„Що, холєра?“ — прошептав,
„Так — кажу, — холєра, пане!“
І переляк всіх обняв.
Мов стовпи ті поставали.
Ледво сто́я на ногах,
Мокрий кровю весь, так вийшов
Я з двора на битий шлях
І куди тоді пішов я,
Як сімю похоронив —
Нічогісенько не тямлю…
І що дальше я чинив —
Я нагадувать бою ся.
Знаю лиш, що дикий страх
Перед кождим чоловіком
Чув я. В дебрах і лісах
Пробував я, тільки нічю
Наче вовк між ха́ти біг,
По пустках шукав поживи
І хапав, що вхопить міг.
Раз отак зайшов я в пустку,
Де не світить ся. Там, знать,
Всі померли. Чую — стиха
Мов котята десь пищать.
