Жінка, діти тоі ночи
Всі померли, мов скосив.
Крики йіх, стогнаня, муки,
Ті страшні конаня всі
Потрясли мя, сину, перший
Раз до глубини душі.
Бачучи йіх сині лиця,
Почорніліі уста,
Чув я, як в нутрі у мене
Прорва творить ся пуста,
А на дні єі глубоко
Ворухнулась чорна гадь,
І страшне щось, несосвітне
Почала шептать, сичать:
„Бач, що тут добра і щастя
Бог у тебе, пса, забрав!
Так і треба! Тиж ще вчора
Не любив йіх і не знав!
Ти не смій за ними плакать!
Твій собачий плач в ту мить
Неповинні тіі трупи
Опоганить, осквернить!“
І почув я страх великий
Навіть глянути на йіх, —
Мов безумний вибіг з хати,
Мов безумний в двір побіг.
А в дворі трівога, пострах,
Все поблідло, все тремтить…
Я й не бачу, йду до пана.
Глянь, аж пан і сам спішить,
Тай до мене: „Псе! Такий ти
Вірник? так мя достеріг?
Гей, кладіть 'го, хлопці! Сипте,
Щоб в штани забрать не міг!“
Ой, не вспів я зміркувати,
Що се, за що, відки є? —
Вже мя вергли, придавили,
Гарап тіло рве моє!
Я лежу як стовп, ті луплять,
Кров до долу капотить…
Далі пан одумавсь, каже:
„Ну, пустіть єго, досить!“
