От тому годиться тямить
Про людей, що з тоі тьми,
З тоі вовківні страшноі
Вирвались, щоб буть людьми.
Я в Руді близь Магеро́ва
Вже нераз вперед бував,
Про родину Шльоми Штенгля
Тож нераз се й те чував.
Аж раз літом по полудни
Дождж в дорозі мя застиг, —
Я до Штенгля й схоронив ся.
У гайочку груш товстих
Хата Штенгльова стояла —
Хлопська хата, не шинок!
Обійстє, стодола, стайня,
Пасіка, і знов садок —
Всюди лад, порядок, дозір,
Хтось мабуть за всім глядить,
Що нетілько гроші любить,
Але в праці любить жить.
Чу! гуркочуть жорна в сінях!
Вхожу — скрипнули чопи —
В сінях дід старий при жорнах
Меле гречку на крупи.
Сива борода по пояс,
Похилилась голова, —
Але плечі наче двері,
Руки крепкі мов ужва.
Поздоровились. „Тут — мовлю —
Шльома Штенгель? я гендляр,
Від дожджу хтів схоронитись,
Щоб не змок міні товар.“
— „Шльома в полі при роботі,
Але ти про те не дбай!
Я є Хаім, Шльомин батько…
Ну, сідай лише, сідай!
Шльома в полі і всі діти —
В нас робучий час тепер…
Для кісьби сей дождж не шкодить!
