Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/263

— „Я чув, вона теє то… замуж би йій“…
Вона тілько глип, тай присіла,

Немов там огонь під кітлом поправля.
— „Мене — мовлю — брат посилає,
Такий і такий, і господар, гендляр“…
„Він може богачки шукає?“

— „Ні, — мовлю, — а чув він, що має вона
Три сотки готовими грішми,
Що розвідка, хлопчик у неі трех літ…
Не знаю, чи так се, повіж ми!“ —

„І так і не так. Хлопець правда що є,
А грошей трех сот я не маю.
Та маю одежу… одежі досить“…
— Щож, добре й тото!“ — повідаю.

Поглянула пильно на мене. „А ось
Міні щось здає ся — сказала, —
Що в вас нема брата. Ви сам є той брат“…
Ну, бачите, хитра — вгадала!

— „А як би так мере, — кажу я, — то що?“
„Та щож — каже, — я за вас піду.
Ви бачить ся, добрий“… Се зговір наш був.
Просидів я там до обіду,

Поглянув, як робить, пойів, що варить —
Все чисто і гарно аж мило.
Пішов я, вітцеви кажу: так і так.
„Щож — каже, — щасти-біг на діло!

„Та тілько я все б таки радив тобі
Простенькоі де пошукати.
Така практикована баба — го, го!
То можна біду напитати“.

Немов батогом мене цвігнули ті
Слова, — та мовчу, лиш в утробі
Мов щось повернулось. Три місяці я
Не дав йій ні вісти о собі.

Надумавсь. Пішов. Застаю йі, як раз
Панам подавала печене.