VI.
Пішов я, у бровар в Янові нанявсь,
Живу, заробляю рік, другий, —
Згадаю про Файгу, згадаю дитя,
Ніт-ніт, тай заплачу із туги.
„Женись!“ — каже батько. — „Женився б — кажу, —
Та от що шукать не спосібно“.
— „Ни, що там шукать! Я тобі сам найду!
Тобі лиш одного потрібно:
„Щоб мала кус грошей, щоб проста була,
Сільска, до роботи придатна“.
— „Ні, — мовлю, — досить міні простих уже!
Най куля побє йіх гарматна!“
Говорю вітцеви: „Лишіть ви мене,
Най сам я собі пошукаю!“
І став я потроха сяк так між людьми
Питати, і все помічаю.
А близько тут Еттінгер має село —
Жид дуже-ж то вчений, богатий.
Тепер він у Львові за рабіна став,
Тай то за сам гонор, без плати.
Прочув я: жидівочка в него жиє,
У наймичках-ді, молодиця,
Чи розвідка, хлопчик у неі трех літ,
Є й гроші й одежа… Вертиться.
Усе моя думка круг неі. Сю взять!
Розумна чень, чесного стану, —
Бо вже ж в такий дім яку будь не візьмуть.
Ануко піду та погляну!
Пішов я так в шабас. До кухні зайшов,
Гляжу: по міщанськи убрана,
А гарна, жива молодиця така…
„Ви певно — питає — до пана?“
— „Ні, — мовлю. — Я чув, тут живе Лібе Зіс“.
„На що вам вона?“ (Спаленіла!)
