Мовчала і Файга, крутилась мов тінь
По хаті, а нічю ридає…
І рад би промовить, потішить — так ні,
Щось мов міні горло стискає.
І в інший бік думи важкіі пішли:
„Не вже лиш сама вона винна?
Чим ліпший і я? Чиж моєі вини
Нема, що померла дитина?
„Роблю, заробляю, все к хаті гребу,
А першу підвалину хати
Єі, свою жінку, я таки не вмів
До хати житєм привязати.
„Не вмів єі, зломану волев вітця,
Знов випрямить, духу нового
Додати. Одно лиш зумів — долучить
Нове ще ярмо до старого.
„Чи маю-ж я право від неі жадать
Того́, що нівідки було йій
Здобуть? Попрікати єі дурноту,
Не бачучи власноі сво́йі?“
Роздумавши, хтів я оси́лить себе,
Буть к ній ласкавійшим. Та ні вже!
Занадто тяжка була рана, і йшло
День по́-день усе поганійше.
І бачу, що дурно лиш мучимось ми,
Кажу йій: „Файгуню, нам в купі
Не жити!“ — Поблідла, стоіть і тремтить,
Лиш очи на мене ті глупі
Витріщує… „Дам тобі розвід“ — кажу́.
Ще дужше поблідла й сказала:
— „Як знаєш. Я бачу й сама“… Тут урвавсь
Йій голос, вона заридала.
І ми розвелись. Все, що мав — йій віддав,
І ще й наганьбив мене тесть мій.
Лиш в тім, що на собі, пішов я від них —
Такий то був перший гешефт мій.
