Та що, день в день гірше: то в'на до вітця,
То теща від нас не йде з хати.
І ніби вона при дитині, а тут
Все шепче щось, Файгу бунтує!…
Я з злости аж мечусь, сварю, то мовчу…
Вже й праця міні не смакує.
IV.
Раз якось я з ярмарку з Жовкви прийшов —
Нема мойі Файги: ще з ранку —
Говорять сусіди — до батька пішла
З дитиною, жати поганку.[1]
Над вечір вернула. Ов, чую: кричить
Дитина! „Чого воно плаче?“
— „Та щож би, нічого!“ — Гляжу я, дитя
Лежить все червоне, горяче.
„Чи ти може в поле 'го брала з собов?“
— „Та брала!“ — „Й на сонці лишила?“
— „Та ні, під снопом, лиш крихіточку раз…“
— „А бий тебе божая сила!“
— „Ти що розкричався? Він зо́всім здоров!“ —
Кричить моя Файга, й не дбає.
Дає єму груди, він хопить і враз
Знов пустить, — знов хап! — знов пускає.
Озливсь я. „A Rich'n danen Taten arán!
Не бачиш, дитина недужа!“
— „Ти дурень!“ — вона кричить — „Мама міні
Казала; не слухай ти мужа!“ —
Розлютивсь я, вдарив єі… А найгірш
За серце мя брав плач дитини.
Ще й нині болить мене в серці той плач!
Ох, синку мій, синку єдиний!
Кричить тай кричить. Що єму? Що робить?
Не знаю, тай як міні знати?
