Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/256

Питаю я тестя — мовчить та бурчить,
Питаю у тещі — як риба,
У жінки — ні слова. Хожу́ мов дурний
І думаю: що тут за хиба?

Аж бачу раз до́-світа, тесть мій яко́сь
З поблизкого ліса житами
Веде пару коней — тай коніж були,
Що тіі галки! й з хомутами!

Запряг у традайку, до Львова махнув —
З полудня вернув… під охотов…
Дві шкапи в традайці, лиш шкіра та кість,
А в чересі кілька банкнотів.

Ни, думаю я — а ще був молодий,
Не звик до такого ще гендлю —
Тут, брате, не чисто, тут буде біда!
Тай мовлю ось тестеви Мендлю:

„Послухай, реб Мендель, віддай ти міні,
Що дать обіцяв за дочкою!
Пора нам на свій хліб. Я може б тобі
Завадив — нам треба спокою“.

Озвіривсь на мене старий. — „На свій хліб?
Якого ж ще хліба за́баг ти?“ —
„Я пахту візьму тут в сусідстві.“ — „Дурний!
Рожна тобі треба, не пахти!

„Сиди ти при мні, заробляймо ураз,
За пару літ вийдеш на пана!“ —
— „Або зогнию в криміналі!“ — „Ага!“ —
Відворкнув мій тесть, і погана

Усмішка заграла в єго́ на губах —
„Ти вже кримінал тут занюхав!…
Ну, йдиж, але знай, не минеш ти єго,
Коли ти мене не послухав!“

В злу хвилю мабуть він сказав ті слова, —
Скарай єго Боже за вік мій!
Він нині панує, я ось де зайшов, —
Все стало ся так, як прорік він.