Я три неділі лежала…
Кажуть — судити мя будуть.
Та що, най судять, Бог з ними!
Байдуже суд міні йіхній,
Байдуже йіхняя кара.
Я суд найтяжший пройшла вже,
Знесла найтяжшую кару
Отоі ночи страшноі.
Що буде далі — не дбаю!
Я не боюся роботи,
І не лякаюсь нічого,
Як лиш дитина зо мною.
Для неі все я готова
Знести!… Говорять, хотіли
Міні відняти дитину, —
Ну, та спасибі горячці,
Не допустила до того!
Я, кажуть, так верещала,
Металась, рвалась невпинно
І все дитини шукала,
Що доктор врешті промовив:
„Віддайте йій ту дитину,
Бо за житє я не ручу!“
Воно тепер вже більшеньке,
Уже й сміятися вміє.
Глядіть, як граєсь, як дрига,
Ручками хапле за груди!
Моя ти роскіш єдина!
Ти мій пестунчик маленький!…
7—8 вересня 1889.
„Ох цадик[1], я бідна жидівка, я все
В тобі шанувала власть божу!
З далеких сторін, із підгірських краін
Я з вірою к тобі прихожу.
- ↑ Рабін-чудотворець.
