Мов до спасителя свого.
„Ой пане — мовлю, — я Сурка,
Що в Юдки в коршмі служила —
Гляджу своєі дитини!“
І все єму розказала.
Узяв мя шандар за руку
І по селу попровадив,
Аж поки світло ми вздріли.
„Чи та се хата?“ — питає.
— „Не знаю, пане! Погляну!“
Пішла я — Боже мій милий!
Та са́ма хата й загата,
Але дитини не має!
І стала я мов мертвая.
— „Нема дитини!“ — говорю.
А в хаті світить ся, гомін…
Застукав шандар… Війшли ми.
Та вже при вході я чую:
Кричить дитина. „О Боже!“
Лиш тілько скрикнуть могла я,
І впала в сінех зомліла.
Що сталось дальше — не тямлю.
Лиш мов крізь сон споминаєсь,
Що в хлопській хаті лежу я,
Тепло, і чисто, і ясно…
Сидить бабуся край мене
І головою хитає
І стиха, стиха говорить:
„Дурна ти Сурко та глупа!
І чом було не застукать?
Ми ж не собаки, як Юдка
Й єго Юдчиха, ми люде!
А тож чи чуване діло
В снігу дитину лишати!
Ще щастє, що я не спала,
Молилась Богу, аж чую:
Щось під вікном у загаті
Мов котеняточко мявка“…
І знов нетяма…
Аж тут я
Прийшла до себе, в шпита́лі
Тюремнім. Кажуть, в горячці
Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/249
Цю сторінку схвалено
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/c/ce/%D0%97_%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%BD_%D1%96_%D0%BD%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D0%BD._%D0%97%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%D0%BF%D0%BE%D0%B5%D0%B7%D1%96%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0._1893.djvu/page249-1024px-%D0%97_%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%BD_%D1%96_%D0%BD%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D0%BD._%D0%97%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%D0%BF%D0%BE%D0%B5%D0%B7%D1%96%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0._1893.djvu.jpg)