Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/249

Мов до спасителя свого.
„Ой пане — мовлю, — я Сурка,
Що в Юдки в коршмі служила —
Гляджу своєі дитини!“
І все єму розказала.
Узяв мя шандар за руку
І по селу попровадив,
Аж поки світло ми вздріли.
„Чи та се хата?“ — питає.
— „Не знаю, пане! Погляну!“
Пішла я — Боже мій милий!
Та са́ма хата й загата,
Але дитини не має!
І стала я мов мертвая.
— „Нема дитини!“ — говорю.
А в хаті світить ся, гомін…
Застукав шандар… Війшли ми.
Та вже при вході я чую:
Кричить дитина. „О Боже!“
Лиш тілько скрикнуть могла я,
І впала в сінех зомліла.
Що сталось дальше — не тямлю.
Лиш мов крізь сон споминаєсь,
Що в хлопській хаті лежу я,
Тепло, і чисто, і ясно…
Сидить бабуся край мене
І головою хитає
І стиха, стиха говорить:
„Дурна ти Сурко та глупа!
І чом було не застукать?
Ми ж не собаки, як Юдка
Й єго Юдчиха, ми люде!
А тож чи чуване діло
В снігу дитину лишати!
Ще щастє, що я не спала,
Молилась Богу, аж чую:
Щось під вікном у загаті
Мов котеняточко мявка“…
І знов нетяма…
 Аж тут я
Прийшла до себе, в шпита́лі
Тюремнім. Кажуть, в горячці