Я викопалась із снігу,
Що вже до впів мя присипав,
І загорнула дитину…
Хотіла б бігти Бог зна де,
Та сил не має. Хотілаб
Огріти бідну дитину,
Та в мні тепла вже не стало.
А тут дороги не видно,
І ноги вязнуть в заме́ті,
І вітер свище, бє в очи…
Я йшла без думки, аж бачу:
Стоіть хатина, мигоче
Слабеньке світло з віконець.
І я надумала, з разу
Під те віконце в загату
Свою дитину покласти.
Тут чень не всі ще поснули,
Хтось плач дитини почує,
Єі візьме, обігріє…
Сама ж піду світ за очи,
Поки де згину в заметі.
Як нагадала — зробила.
Поцілувала те личко,
Що вже мороз був обхопив
І сніг присипував вперто,
Пообвивала як мога,
І у загату в затишку
Туж під віконцем поклала.
Сама ж як сонная змора
Пішла снігами у поле.
Тяжка була та дорога!
Що крок, здавалось, на ноги
Тягар якийсь сотнаровий
Наляже — дви́гнуть не сила.
А вітер бє мене в очи
І свище — чую виразно,
Словами свище: „Ти підла,
Погана Сурко, що робиш!“
То йду, то стану… У серці
Немов іглами щось коле.
І ловлю слухом всі звуки,
І все, здаєсь міні, чую —
