Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/246

 Темніло.
Розплакала ся дитина.
І чую я, що ще в груди
Є молоко. От я й сіла
У сніг під плотом в затишку,
Щоби дитя покормити.
Воно малюсіньке зараз
Взяло ся ссати так міцно —
Морозу ще не почуло,
Тілько що щічки червоні.
І ссе, а очка ті чорні
Звернуло прямо на мене,
І так глядить, мов розумне,
Мов ось-ось хоче сказати:
„Не бій ся, мамо, не бій ся!“
І стало якось так ясно
Довкола мене і любо,
Неначе сніг весь розтаяв
І вітер теплий повіяв
І прутє зе́леню вкрилось…
А я дивлюсь, не надивлюсь,
На ангелятко маленьке —
Про світ, про горе забула…
В тім пси завили десь близько
І вітер свиснув над ухом
І снігом кинув у очи —
І я прокинулась разом.
Аж чую: руки і ноги
Вже одубіли мов крига,
Дитина змерзла і плаче,
Мене сон клонить до долу —
О Боже, я замерзаю!
Була хвилина — і думка
У голові мойій блисла:
„Щож, замерзаю, то й добре!
Не буду більше терпіти“.
Та плач тихенький дитини
Мов ніж пройшов моє серце,
Прогнав ту думку погану.
Ні, ні, сама я най гину,
Та за щож гинуть біднятку?
І всеі сили добувши