Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/245

„Чого ти хочеш?“ — питає.
— „Пять літ я — мовлю — робила,
Прийшла по плату зарібну“ —
Ех, як не крикне Юдчиха:
„Скажи, гадюко погана,
Скажи, чия се дитина?“
— „Моя — говорю — тай Божа.“ —
Скажи, хто батько дитини,
Бо не побачиш заплати!“
— „Сего не скажу ніколи!“ —
„Так марш ми, дрантє, із хати!
Щезай у безвість від мене
Із своім плодом поганим!“
— „Юдчихо, бійте ся Бога! —
Говорю, — бачте, там студінь,
Я майже гола і боса,
Дитина в мене маленька,
Кудиж під ніч я діну ся?“ —
„Проч, не погань міні хати!
Іди й до вовчоі мами!“
І прискочила змиюка
І випхнула мя за двері
Під ніч у куряву й студінь.
Пішла я мов божевільна.
На серці в мене так важко…
І де се Юдка подів ся,
Чом не явив ані ока,
Чом не сказав ані слова,
Не вговкав жінки гадюки?
І де тепер я діну ся,
Куди попрошу ся в хату?
Пять літ у коршмі жила я,
Але села я не знала,
Людей не знала, що в сірих
Отих хатах проживають.
Страшні були в'ни для мене,
Усі здавали ся пяні,
Усі здавались охочі
Побить жидівку, полаять.
І стало так міні страшно,
Немов я в лісі густому
Поміж вовками.