А Юдка жінки бояв ся,
Не смів і писнуть нічого.
Та все ж ще мав милосердє:
Запряг кобилу в санчата,
Відвіз мя хору до баби
І тайком дав кілька риньських,
І мовив: „Сурко, небого,
Живи ти в баби, док можеш,
Я буду дбати про тебе.
Лиш бій ся Бога, нічого
Не мов ти мойій коршмарці,
Що ся дитина від мене!
А то зжене мя зо світа!“
Дав Бог, родився мій хлопчик,
Здоровий, гарний, як ангел!
Живу я місяць у баби,
Уже й зовсім я здорова,
Та не приходить мій Юдка!
А баба бідна, старенька,
В самоі йісти нема що,
Зарібків также ніяких —
Прийшлось нам круто, ой круто!
І каже баба до мене:
„Ти бачиш, Сурко, небого
Що нам тут жити не можна, —
Тра гнізд теплійших шукати.
Запру я хату на зиму,
Піду до війта в комірне.
А ти бери си дитину, —
Іди, небого до Юдки!
А не прийме тя Юдчиха,
Іди де далі між люде!“
Мороз був лютий і вітер,
Курило снігом по полю.
Я майже гола і боса, —
Що тілько мала теплійше,
Всім обвинула дитину,
Самій про себе байдуже! —
Іду до коршми до Юдки.
Прийшла до коршми. Юдчиха
Лиш глип на мене, мов каня…
(Слуга вже інша при кухні).
