Ті ручки й ніжки дрібніі
Своіми гріти устами!
Собі від рота відійму,
Щоб лиш воно було сите.
Саму най бють, зневажають,
Щоб лиш воно, моя квітка,
Росло, як людськіі діти!“
От так я думала часто
Із річки носячи воду,
У кухні миючи миски,
Перучи шматє жидівське.
І чула, як там під серцем
Воно все і дужше і дужше
Ворушить ся починало.
Нераз бувало аж дух в мні
Запре, я стану мов пяна,
Робота з рук випадає, —
Зажмурю очи і сиджу…
І вже ввижаєсь півсонній
Воно — маленьке, рожеве,
Ціле мягеньке, пухкеє,
Як треплесь в мами на груди,
Сміється, дрига ніжками.
І так сиділаб хоч вік весь,
Як би коршмарка не вздріла,
І в карк не вдарила міцно
Та не прикрикнула грізно.
А я з мрій своіх прокинусь,
Гляжу на неі — не злісно!
Не було злости й крихітки
У моім серці в ту пору —
А гордо так, як царівна, —
От так сказала би злюці:
„Хоч ти коршмарка богата,
А я лиш служниця бідна,
А я тепер тобі рівна!
Я мати, злюко, я мати!“
Аж як прийшлось міні родить,
Тоді коршмарка дізналась.
Ой, ой, що гвалту, що крику!
Мене із коршми прогнала,
Хоч сніг був, вітер і студінь.
