Тай як було виростати
Стрункою й простою Сурці
Без батька й рідноі неньки,
Від малку поміж чужими,
Від малку в тяжкій роботі,
У поштурковищу людськім!
От так жила я літ двадцять,
І не жила, а хилялась,
Із коршми в коршму тинялась.
Робота денно і нічно,
Коршмарка зла і лінива,
Коршмар побожний та злодій,
І вередливіі гості.
Усяке те тілько й дума —
Слузі роботи завдати,
Слугу щипнути та штуркнуть, —
Слуга ж і писнуть не сміє,
Ще й усміхати ся мусить,
Хоч гнів і сльози на верха.
Оттак жила я літ двадцять.
Аж раз коршмар міні шепче:
„Приходь ти, Сурко, до мене
В ночи, як жінка пойіде!“
Я хоч негарна й похила,
Хоч глупа виросла й темна,
Читать, писати не знаю,
Молитись Богу не вмію, —
А таки я здогадалась,
На що я Юдці здалася.
Гадала з разу втікати,
Потім — коршмарці сказати,
А далі так розгадала:
„Однако вік мій минає,
Як та вода по болоті,
Без щастя, радощів жадних!
І вмру і знати не буду
Того, чим тішать ся другі;
А там, у небі, безплодним
Не має вступу ні чести.
Нехай же буде й у мене
Дитя малесеньке! Боже,
Якжеж любить єго буду!
