Багно гнилеє між крайів Европи,
Покрите цвіллю, зеленю густою!
Розсаднице недумства і застою,
Россіє! Де лиш ти поставиш стопи,
Повзе облуда, здирство, плач народу,
Цвите бездушність, наче плісень з муру.
Ти тиснеш і кричиш: Даю свободу!
Дреш шкуру й мовиш: Двигаю культуру.
Ти не січеш, не бєш, в Сібір не шлеш,
Лиш мов упир із серця соки ссеш,
Багно твоє лиш серце й душу дусить.
Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,
Свобідний дух або тікати мусить,
Або живцем вмирає в твоім гробі.
4 окт. 1889.
Тюрмо народів, обручем сталеним
Ти обціпила йіх живі сустави
Й держиш — не для пожитку, не для слави,
А лиш для жиру клевретам мерзеним.
Отак пастух попута коні в полі
Чере́з-ногу: здаєсь, три ноги вільні,
А йти вони ні бігти не зусильні —
То ржать, гризуть ся спільники неволі.
Оттак і ти попутала народи,
Всім давши зверхні вигляди свободи,
Щоб одні одних гризли і душили.
І хоч всі дружно рвуть ся з твого круга,
Та в ріжні боки шарпають друг друга.
Сей колот — жерело твоєі сили.
4 окт. 1889.
