Христос бичами зсічений, кроваві
Терни в волосю, хрест свій приволік;
В руках, ногах від гвоздів діри ржаві, —
Стоіть і шепче: „Ось я, чоловік!“
Джордано Бруно на кострі горючім,
З язиком що йно вирваним кліщами,
З тілом від свіжих ще тортур болючим
Глядить у жар під своіми стопами.
І Кампанелля висить на тортурах:
Двадцятий раз єму друхочуть кости,
Сустави крутять і печуть підошви.
І з стогоном глухим, несвіцьким, в мурах
Тюремних віє щось мов легіт в полю:
Се муки й кров за світло, поступ, волю!
22 сент. 1889.
„А за що-ж ми терпіли муки й мерли?“ —
Нова громада стогне відкись з ліва.
„Ми — гній історіі, ми негатіва, —
Чиж в нас не людське тіло, з дроту нерви?“
Ось Даміян. Яку приняв він муку
За те, що короля ранив блудного!
В іспанських чоботах ломали ноги,
На сірковім огни палили руку,
Горючими кліщами тіло рвали
І олово та сірку в свіжі рани
Лили́, і кіньми рвали й чвертували!
„Цілу годину я вмирав, тирани!
Посивів з болю!“ І було се вчера,
В Парижі славнім, в вік Руссо й Вольтера.
22 сент. 1889.
