Сторінка:З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. 1893.djvu/113

Цю сторінку схвалено
III.
 

З голоду й нужди вмирає мужик,
Крадіж, рабунки, весь край — один крик.
Мати вбиває голодну дитину,
Батько кидає кохану родину,
В Россію, Молдавію тягнуть плачучіі
На заробітки отарами люде…
Радьте, розумні! Ратуйте, маючіі!
— Якось то буде! Якось то буде!

Поле мужицьке в жидівські йде руки,
Школи мужицькі не сіють науки,
Але незгоду й ненависть народну;
Слово правдиве і думку природну
Тровлять газети, хорти мов летючіі,
Право, сумлінє потоптані всюди…
Радьте розумні! Ратуйте, могучіі!
— Якось то буде! Якось то буде!
1880.

 


IV.
 

Послухай, сину, що премудрість каже:
Коли два стільці маєш до вибору:
Тут ко́ристь власну, тут святу лояльність,
То на обох старай ся разом сісти.
І будь неначе те теля покірне,
Що ссе дві мамі за свою покору.
Та ще мудрійшим можеш показатись,
Коли столець лояльности поставиш
На ко́ристи столець, і аж на верха
Сам сядеш, висший понад тих нездарів,
Що на самих худих лояльних стільцях
Сидять, худі мов сім коров з Єгипту.
Амінь, амінь, кажу́ тобі, мій сину,
Що не худі товстих зйідять корови,
Але товсті худих зйідять з кістками
І не подохнуть, тілько потовстіють.
1881.